Багато букв. Але це важливо.
Львів. Великдень. Центр міста, вулиця Лесі Українки. Бар “Барбідон”. Нас п’ятеро – двоє хлопців і троє дівчат.
В закладі гуде “Ласкавий май” і “Мєдуза”. Компанія за сусіднім столиком розважається. Двічі робимо персоналу зауваження. Без хамства, без наїздів. Розраховуючись кажу офіціанту “очевидно, ми більше сюди не прийдемо”. Виходимо.
На виході обговорюємо неприпустимість російської попси в громадських закладах.
“Сиш, іди сюда” наполегливо звертається до нас чоловік при вході. (Згодом в райвідділку вияснилося, що його звати Володею. Киянин).
Оскільки я не звик відмовлятися від таких запрошень – підходжу. Володя не в змозі пояснити своїх претензії. Але біля нього виникає чоловік в сірому светрі:
“А што тібє нє нравіцца рускій язик во Львовє?”
“Я вважаю, що російській попсі не місце в громадських закладах Львова, та”
Молодий чоловік ображається і б’є мене в обличчя. З бару вистрибує група людей ( чи то відвідувачів чи то персоналу бару “Барбідон”) і починають нас з товаришем Oleksandr Stryuchkov тупо бити. Все як має бути: четверо на одного, лежачого, ногами. Дівчатам теж дістається – штовханина, матюки. Хтось викликає копів.
Приїжджають через декілька хвилин. Після недовгого розбирання любителі російської попси намагаються домовитись. Молодий чоловік в чорній сорочці відходить зі мною вбік:
“Ну чьо ти зразу копів викликати? Поштовхалися,подумаєш..”
“Ми не поштовхалися, а група людей мене щойно била ногами в центрі міста за те, що я критикував російську попсу. І ти це бачив.”
“Ти б ще мамі пожалівся”
“Мені не треба жалітися мамі. В мене для цього є нацполіція”
“Нормальні пацани так не роблять. Є претензії – розбираєшся з пацанами сам”.
“Я не пацан. Я громадянин України і є закон.”
“Хто ти взагалі па панятіям?!”
“Я па панятіям не живу. Я живу за законом”
“Ну, ми з тобою ще поговоримо”.
“Ти мені погрожуєш?”
“Побачиш”
Підходять копи. “Хтось писатиме заяву?”
Я писатиму. Саша мене підтримує. Володю і чувака в сірому светрі пакують в машину. Їдемо в райвідділ.
В райвідділку Володя- киянин (в якого на грудях, до речі, футболка з картою України) геть нервує і намагається домовитись. Але в нього, на жаль, раптовий приступ амнезії та сліпоти. Він не пригадує як починав бійку і не бачив що відбувалося. Тому з Володею ми спільної мови не знаходимо.
Слідчий від нас не в захваті. Я його, в принципі, розумію. Друга ночі, паралельні виклики про смерті ітд. “Та йдіть домовтеся, що ви як діти..”.
Виходжу в коридор з чуваком в сірому светрі. Він не втрачає впевненості:
“Чьо ти заявлєніє пісать? Я заплачу 51 грівну адмінштрафа і мнє нічьо нє будєт. Зачєм тібє ета вот всьо? Тібє нє нравіцца рускій і ізза етава ти гатов пісать заявлєніє і сідєть здєсь всю ночь?!”.
Словом, розмови в нас не виходить. Різко відкриваю двері і звертаюся до копа: “пишемо заяву”.
Він явно не в захваті від моєї принциповості але слухняно видруковує бланки. Пишу заяву і пояснення. Підпис.
Встаю і говорю: “зрозумійте, питання навіть не в нападі, проблема в тому, що на нас напали в центрі міста за зауваження щодо російської музики. Так не може бути. Можете це дописати”.
Коп справді трохи оживає і дописує. Ми виходимо. Любителі російської попси залишаються давати пояснення.
В мене немає ілюзій, що їх якось суворо покарають. Але я абсолютно впевнений, що є ситуації коли не можна мовчати і треба зберігати принциповість. Чого нам всім і бажаю.
Такий от Великдень видався у Львові.
