А осінь пахне планами. І щоденником. Переплетеним зібраним у дитинстві висушеним листям.
І життя складається в імпровізовані аплікації, незграбно склеєні докупи нашою самовпевненістю. І наївно чекає щоденник нових записів, і, звісно, хороших оцінок від оточуючих.
Вітер нагло зриває з душі невидиму нікому сорочку нашої цнотливості (у кого, звичайно, така є), зриває з душі впевненість. Так, ми вже не діти. Але нам не подорослішати.
І ми біжимо на чергову станцію, ховаючись під дашок, з якого стікають давні провини. Сідаємо у транспорт своєї долі, і їдем до цілі – не важливо чи в комфорті, у салоні нового часу, чи в човні, який відштовхується веслами від дна, чи в крилатій машині, яка піднімає нас на оманливу висоту, чи в «бляшанці», яка ледь повзе на відстані ризику.
Не важливо, чи ми крутимо педалі своїх буднів, намотуючи кілометри досягнень і провалів, долаючи розбиті бордюри, потріскані від недбалості асфальтовані обіцянки. Не важливо, чи тягнуть нас санами по розжареному снігу, на повідку зобов’язань, чи везуть у небезпечному кузові попутники. Всі ми їдемо туди, де пахне планами і де прийдеться писати пояснення, чому їхав галопом, чи чому гальмував.
І в щоденнику захочеться мати відмінний запис, отримати принаймні грамоту за старання. А тим часом сухе листя, зібране нами в дитинстві, нагадуватиме нам, що можна склеїти досить таки непогану аплікацію. І бути художником, а не потурачем, творцем, а не глиною, натхненником, а не рабом свого відчаю.
Бо осінь пахне планами.
