За зло потрібно відповідати злом, щоб не було ще більшого зла

0
2027

Прийшов влаштовуватися в одну фірму в Києві, й раптом спрацювала сигналізація моєї машини. Я – надвір, за мною пішло керівництво компанії. Один із них побачив мою стару “Жигулі-п’ятірку” і сказав: “Добре дівчину мати 19-річну, а не машину”. Мене аж переклинило. Зрозумів: мені з ними не по дорозі. Маємо різні цінності, нічого не вийде. Пішов звідти. Про це пише Газета по-українськи.

Найбільша сума, яку тримав у руках, – 2 мільйони німецьких марок десь 1998 року. Валізу із грішми поклав у службові “Жигулі” й мав везти рекетирам. Працював керуючим справами у мерії Львова. Мене відправили на зустріч із шантажистами, які погрожували отруїти всю воду міста. Їх затримали до того, як доїхав. Було страшно. Дружині про цей випадок розказав через кілька днів. Після цього почав сивіти.

Не беру і не даю грошей у борг. Не беру, бо це мені нагадує хабар. Якщо знайомий дасть кошти на деякий період, обов’язково щось попросить взамін. Дешевше взяти в банку. Не даю грошей також, щоб уникнути проблем. Якщо не заберу – розпишуся у своїй тупості. Коли жорстко вимагатиму, зроблю боляче людині.

Коли грошей маєш вдосталь, тоді розум вільний. Зрозумів це, коли отримував 2 тисячі доларів зарплати. То був найплідніший період у роботі, бо не економив і не шукав дешевших пропозицій.

Перші гроші заробив у шостому класі – записав знайомому батька музику на бобінному магнітофоні. Отримав за це 5 рублів. Захотілося ще. Поставив потім цю справу на потік на кількох магнітофонах. Вони майже цілодобово не вимикалися.

Перемогти в бійці легше, коли завдаєш удар першим. Так і зробив, коли ще жив у Львові. Мене перестріли в гаражному кооперативі двоє о першій ночі. Хотіли викрасти авто. Газовий балончик і пара сильних ударів врятували мені життя. Про цей випадок досі нагадує шрам – пошкоджено кісточку на правій руці.

Образу тримаю вічно. Не пробачаю зрад, брехні й невиконаних обіцянок.

За зло потрібно відповідати злом, щоб не було ще більшого зла. Але відповідати не одразу, трохи вичекати. Тоді є можливість завдати потужнішого удару.

Законів не порушую. Тільки інколи – правила дорожнього руху. Не можу зрозуміти, чому на міських чотирисмугових дорогах о 22:00 треба їхати 50 кілометрів на годину.

Брехня виправдана, коли це відповідь на іншу брехню. Сьогодні збрехав чоловікові біля станції метро Лук’янівська, що в мене немає грошей. Бо він мені збрехав, що кошти йому потрібні на квиток додому.

Хворих не можна обманювати, щоб підбадьорити. Сказати такій людині неправду – позбавити її шансу зробити сьогодні те, що завтра буде запізно.

Зраджують ті, кому довіряємо більше, ніж потрібно. Часто це наша провина, а не людей, які зраджують.

Дружба має живитися спілкуванням і спільними інтересами. Повинен бути комфорт від присутності цієї людини. Маю друга. З ним душа в душу із сьомого класу. Але він у Львові, я – в Києві. Відстань робить свою справу – прив’язаність зменшується.

Перша смерть, яка мене вразила, це горобець. Він розбився об лобове скло батькового “Москвича”. Проплакав тоді годину. Мені тоді було 11 років.

Хлопці грали у футбол і каталися на велосипеді. А я займався на фортепіано. Не міг цього терпіти. Сказав батькам: якщо не припинять уроки музики, то не гарантую, що буду успішним у школі. Подіяло.

Дитинство минуло на третьому поверсі двоповерхового будинку. Батьки винаймали на горищі 9-метрову кімнату без холодильника і вигод. Коли мені було 2 роки, батькові дали квартиру.

Люблю хороше вино. Моя доза – 250 грамів. Познайомився з алкоголем у 2 роки. Батько порізав палець і для дезінфекції налив спирту в моє горнятко. Я побачив ту “водичку” й випив. Був шок.

Першу рибу зловив після 50 років. Це було в ресторані форельного господарства. Треба було спіймати рибу, щоб її приготували й подали на стіл. То була спеціально навчена риба. Зловити її могла навіть мавпа. І мені теж вдалося.

Я вчив батька керувати машиною, а не він мене. Коли купив машину, я в 12 років уже мав досвід водіння картингу.

Досі соромно, що в дитинстві підробив батькові підписи й записався на картинг. Таємно відвідував заняття. Боявся, що він не дозволить.

Життя – як політ ракети. Старт в усіх однаковий, а долання відстані проходить по-різному.

Сім’я має жити окремо. Досі люблю анекдоти про тещу, всі вони мені близькі. Жив у приймах довгий час: винайняти квартиру за СРСР не було можливості.

Щастя – це відчуття внутрішнього комфорту. Задумався про це, коли мій тижневий син у сні усміхнувся – його нічого не турбувало. З віком планка щастя понижується. Для моєї матері щастя – це дійти з кухні до кімнати. Вона страждає на артрит.

Здалося, що життя зупинилося, 8 березня 1987 року. Тоді 2-річний син стрибав із дивана на підлогу й зламав ключицю. Гостро відчув свою вину, що не вберіг.

Батьки починають любити дитину не в перший день після наро­дження, а після духовної взаємодії з нею: коли немовля реагує на перші слова, дії батька чи матері.

Мій син – програміст. Коли йому було 9 років, купив комп’ютер за більш як тисячу доларів. Продав свою колекцію марок, значків, довго відкладав добові із закордонних відряджень і стажувань.

Після народження дитини кинув автоспорт. Не хотів більше ризикувати.

Перше кохання – моя колишня дружина. Побачив її на дискотеці в студентському таборі в Карпатах. Спершу впали в око її червоні капці на акуратному каблучку, а потім очі піднялися вище. Я був студентом другого курсу, а вона навчалася на першому. Зустрічалися три роки, потім одружилися.

Кохання – це стан приємного наркотичного дурману. В організмі одночасно відбуваються певні біологічні, хімічні й духовні процеси.

Гроші – це індикатор розуму. Дивишся, на що людина витрачає їх, і розумієш рівень її інтелекту.

Одне з найгірших відчуттів у житті – переїзд зі Львова до Києва. Щось усередині підказувало, що ніколи не повернуся. Життя вже не буде таким, як раніше.

Свобода – можливість мати багато варіантів. Коли цього немає – жахливо. Подібне пережив, як розлучалися з дружиною. Не дати їй розлучення було безглуздо. Лишалося одне рішення. Нічого вдіяти не міг.

ПЕрежив великий біль від смерті батька. Бо він для мене був другом і разом ми пережили багато приємного. Коли помер, зникла велика частина мого світу. Три роки важко це переживав. Став найстаршим чоловіком у родині.

Діти винні батькам рівно стільки, скільки самі вважають за потрібне. Свій борг мамі віддаю досі. Вважаю його великим, але не очікую такого ставлення від сина. Це його життя і вибір.

Було страшно, як переїхав до Києва. Мав 850 гривень і 300 доларів. Перший час спав у авто.

Ігор ПАРАСЮК, 55 років, менеджер. Народився 26 листопада 1962 року у Львові. Батько – науковець, помер ­2003-го. Мати – пенсіонерка, в минулому викладач Академії друкарства. Із 12 років захоплювався автоспортом. Закінчив механіко-математичний факультет Львівського університету. Сім років працював у фізико-механічному інституті Академії наук України. Був одним із засновників Товариства української мови імені Тараса Шевченка ”Просвіта”. Із 1988 року входив у Народний рух України. Був депутатом Франківської райради у Львові. Здобув ступінь магістра в Інституті державного управління при Кабінеті міністрів України. Шість років працював керуючим справами виконкому Львівської міської ради. 2002 року переїхав до Києва. Був радником в американських проектах ”Створення РВ АМУ”, ”Економічний розвиток міст”. Очолював департамент у Міністерстві регіонального розвитку. Потім – головний радник проекту ”Локальні інвестиції та національна конкурентоспроможність”. Працював аналітиком із питань місцевого економічного розвитку в Асоціації міст України, був координатором проекту USAID ”РАДА”. Кандидат економічних наук. Торік очолив проект USAID ”Розробка курсу на зміцнення місцевого самоврядування в Україні”. Полюбляє грати в шахи. Володіє французькою, польською, англійською мовами. Розлучений. Має сина 33-річного Ростислава. Він – програміст


Leave a Reply