Коли мені вперше збрехали, всередині щось умерло.
Викреслила б із біографії випадки, коли доводилося вступати в бій. Пережила два звільнення з роботи. Зверталася до суду. В обох випадках довела свою правоту. Але витратила багато енергії.
Почуваюся в боргу перед людьми, які стояли за мене у складних ситуаціях. 2015-го написали у Facebook, що мене звільняють з міграційної служби. Наступного дня приходжу на роботу, а в приймальні повно людей. Із деякими не була знайома. А вони прийшли мене захищати.
Грошей має бути стільки, щоб не почуватися приниженим. Щоб вистачало на задоволення базових потреб – на їжу, одяг, комунальні послуги. Коли в супермаркеті бабуся рахує гроші й не знає, чи зможе купити пляшку кефіру, це не для неї принизливо, а для мене – дорослої жінки, яка допустила таке в нашій країні.
Шкодую грошей на статусні речі. Але можу витратити останнє на книжки й англійські троянди. Був час, коли під моїми вікнами було 40 кущів, які висадила протягом кількох років.
Передчуття смерті робить життя повнішим і яскравішим. Якби знала, що живу останні дні, провела б їх із рідними.
Не бійся жити – Бог усе поправить. Це найкраща порада. Її дала подруга.
Коли втрачаю душевну гармонію, їду до дідівської хати за 60 кілометрів від Львова. Він збудував її перед Другою світовою з дерева й глини. Посадив сад. На яблуні дивлюся як на тотеми, бо вони бачили більше за мене. В хаті були і нацисти, й НКВДисти, і бандерівці, але будівля вціліла.
Розлюбити – ще більше щастя, ніж закохатися. Коли любиш, ніби сплітаєшся корінням з людиною. А як такі стосунки розриваються, відчуваєш фізичний біль. Коли він минає, ніби виростають крила.
Із першим чоловіком не витримала вічного свята в сімейному житті. Вдома в нас постійно були друзі, вечірки. Прожили разом три місяці. Із другим розлучилася після 27 років спільного життя – через брак довіри. Не шкодую.
Справжній чоловік – той, до кого можеш прийти і з радістю, і з горем. Різною. Справжньою. І він не відштовхне.
Кохання – це коли людина весь час живе в тобі. Йдеш на роботу, на каву з друзями – і, що не робив би, постійно про неї згадуєш.
Мало жінок не розчиняються в дітях.
Домашні тварини в сім’ї потрібні, щоб дитина відчула любов до себе. Тварина тебе любить просто тому, що ти є. У нас були папуги, рибки, щури, черепаха. Зараз у моєму домі три коти. Одного купила. Другого підкинули під двері. Третього приніс колишній чоловік.
Підтримувати треба тих, хто готовий за себе боротися.
Північ Росії – у чорно-білій гамі. Це лісотундра. Йду зі школи через чорний ліс, під ногами тріщить білий сніг. Піднімаю очі на чорні лінії електропередач, а на них сидять білі куріпки. На вулиці – до 40 градусів морозу. Або чекаю вночі біля під’їзду батьків із роботи. А ніч біла. Бачу, летить комета зі сріблястим хвостом. Або біла сова.
До церкви ходжу рідко. Але Бог мене чує, бо вірю в нього.
Життя одне, тому не засуджую заробітчан. Але не тоді, коли залишають дітей і їдуть. Матері втрачають зв’язок із дітьми. Ті нерідко стають злочинцями.
Майдан народив добровольців. Чоловіки згадали, що вони – чоловіки. Але Майдан досі триває, бо найменшою цінністю в нашій країні залишається людське життя.
Якщо не боїшся, з тобою нічого поганого не станеться.
Світлана ХИТРОВА, 55 років, режисер, журналіст.
Народилася 16 січня 1963 року в селі Полтва Буського району на Львівщині.
Батько – росіянин, військовий. Познайомився з матір’ю, коли приїхав в Україну будувати залізничний міст поблизу Львова. По ньому тепер їздять потяги на Київ. ”1965 року батьки переїхали в місто Інта, Комі АРСР. Там була можливість отримати роботу й житло. В республіці жили репресовані мамині тітки. Тато влаштувався шахтарем. Мама – на збагачувальну вугільну фабрику. Жили заможно. Їздили щороку на море. Через 10 років повернулися з Півночі у Львів. Батьки розлучилися. Батько поїхав у Росію”.
Закінчила Львівське культурно-освітнє училище за спеціальністю ”диригент академічного хору”. Потім – Київський державний інститут культури. Працювала у палаці культури Львівського об’єднання радіотехнічної апаратури. Організовувала міжнародні фестивалі культуристів.
Очолювала будинок культури заводу ”Полярон”. З 1997 року – на обласному телебаченні. Режисер, журналіст. Автор програм ”Медіа-резонанс” і ”Разом”. Із 2000-го – головний режисер дирекції політичних, соціально-економічних та освітніх програм.
Була прес-секретарем начальника обласного управління міліції, речницею міграційної служби Львівщини. Захоплюється ландшафтним дизайном. Любить дивитися американський футбол. Розлучена. Має сина 29-річного Дмитра й онуку 5-річну Єлизавету
Джерело – Газета по-українськи
