На Львівщині до кінця 2023 року мають закінчити процес декомунізації в області. Дорадче рішення прийняла Львівська обласна рада
Журналістка “Еспресо.Захід” поспілкувалася з представницею ініціативи “Локальна декомунізація” Анною Герич про нюанси демонтажу радянських пам’ятників, проблеми та перспективи.
Ініціатива існує ще з 2014 року, а заснували її ветерани війни, які тоді намагалися демонтувати Монумент слави радянських збройних сил на вулиці Стрийській.
“Сама ініціатива “Локальна декомунізація” утворилася ще у 2014 році, коли у нашому регіоні почали з’являтися ветерани війни. Тоді хлопці, які вже мали досвід бойових дій, були добровольцями, повернулися сюди й зайнялися декомунізацією спочатку зі Львова. Ви напевно знаєте, який довгий шлях був, щоб демонтувати Монумент слави на Стрийській та зірки на Пагорбі Слави й Марсовому полі. Фактично, це все почали ветерани та громадські активісти. Вже потім вони зорганізувалися і назвали себе “Локальною декомунізацією”. Насправді вони дуже тісно співпрацюють із такими ж організаціями з різних регіонів України. Зокрема, з Вадимом Поздняковим, який діє в межах всієї України – “Декомунізація. Україна””, – розповідає про початки роботи Анна, додаючи, що серед учасників є не лише військові, але й історики, бізнесмени, викладачі.
На цей час, зі слів Анни Герич, на Львівщині є 177 радянських пам’ятників, яких від демонтажу захищає законодавство
“Десь у травні Міністерство культури та інформаційної політики надіслало до обласних адміністрацій роз’яснення як правильно демонтувати пам’ятник, якщо він є пам’яткою архітектури, монументального мистецтва чи пам’яткою історії. Процедура така ж як і прописано в законі, вона досить складна – крім рішення самої громади має бути й дозвіл області та звернення в Мінкультури. Потім засідання експертної ради й таке спускання згори вниз. І це так по кожному пам’ятнику треба виготовляти доволі коштовну документацію. Таких пам’ятників, які захищені законом виявилося на Львівщині 177, але їх було й набагато більше раніше. Список таких пам’яток створили ще у 1972 році. Потім на початку 90-х років Верховна Рада змінила цей список і викинула звідти усі пам’ятники, які не мали натяку або фактично під собою не мали поховань”, – розповідає Анна.
Проте, в області є ще багато радянських пам’ятників, які не входять у згаданий Анною список. Як вона розповідає, “Локальна декомунізація” зробила своєрідний клич та попросила громади Львівщини сповістити їм про наявність у них радянських пам’яток:
“Згідно з нашими даними можемо робити припущення, що станом на вересень 2022 року на Львівщині загалом радянських імперських пам’ятників близько 300, а то й більше. Ще треба розуміти, що після рішення обласної ради про завершення декомунізації, яке є рекомендаційне, багато громад своїми силами зносять такі пам’ятники. Це, до прикладу, Бібрська громада чи Новояворівська, Червоноградська. Вони навіть хочуть демонтувати ті, які вимагають от цієї всієї бюрократії, про яку я раніше казала”.
Попри велику кількість вже демонтованих скульптур та пам’ятників радянського імперіалізму, є і серйозні перешкоди на цьому шляху. Найбільше, звичайно ж, вся ця бюрократія та велика кількість дозволів, які треба отримати перед демонтажем.
“Перше – багатьох зупиняє, що є кримінальна відповідальність за незаконний демонтаж. Але я б хотіла побачити, якби когось з голів громад притягнули до відповідальності за знесення якогось “альошки”. Друге – знести пам’ятник це не те саме, що зруйнувати заховання. Хоча насправді тих поховань залишилося дуже мало. Здебільшого це просто міф, що вони там можуть бути. Наприклад, Бібрська громада спеціально досліджувала радянські поховання у себе на кладовищі, але як виявилося, на тому місці їх не було. Попри все, люди часто говорять, що радянські пам’ятники не будуть зносити у своїй громаді, бо на них є згадка їхніх мешканців і що варто це поважати. Але й це маніпуляція. По-перше, там лише імена. Їх можна вшанувати інакше. По-друге, ці люди захищали не свою батьківщину. Їх мобілізовували примусово, так само як зараз мобілізують на Донеччині, Луганщині чи Криму. Ми знаємо, що сотні тисяч загинули при форсуванні Дніпра в II Світовій війні. Тобто, Радянський Союз ніколи не цінував наших людей і питання в тому – чи це має трактуватися як подвиг, чи має бути розроблена інша політика вшанування”.
Після демонтажу радянські пам’ятники мають різну долю – щось забирають на територію ЛКП до кращих часів, щось чекає “друге життя”
Колгоспниця у Прилбичах/фото Радіо Свобода
“Є ідея у Павла Гудімова, і її підтримують у певних колах, зокрема й ми – деякі речі мають бути передані у спеціальний музей тоталітарного режиму. Наразі їх забирають на територію ЛКП, якщо це громада, яка може собі таке дозволити. Якщо ні, то уламки таких пам’ятників використовують для господарських потреб.
Пам’ятаю історію з колгоспницею на території маєтку Шептицьких у Прилбичах, де частину його родини розстріляли. Цю колгоспницю місцеві просто розмалювали у вишиванку і вона так дуже довго стояла. Насправді ця скульптура не несла жодної цінності, хоч дехто і думав спочатку її зберегти.
Уламками цієї жінки підсипали дорогу в селі.
Ми от плануємо організувати таку міжнародну конференцію, бо родина Шептицьких жила і в Польщі, і обговорити, що тепер має бути на місці цієї колгоспниці. Як взагалі вшанувати пам’ять Шептицьких.
Буває, що голови громад не мають відповідної техніки, тому вони просто розбивають радянські пам’ятники й засипають ями. До прикладу, в Романові на Львівщині досить великий пам’ятник розбився на частини, коли місцеві його демонтовували. Воно може і виглядає, що люди щось цинічно валять, але насправді вони будують. Так, ці частини пам’ятника рятують селян від поганої дороги”, – розповідає Анна Герич.
Поки ж Анна дає оптимістичний прогноз, що процес демонтажу радянських пам’ятників на Львівщині таки завершиться до кінця 2023 року.
“Роботи ще є дуже багато. Рішення обласної ради передбачає, що все завершиться до кінця 2023 року. Зараз проводиться інвентаризація в області – збирають списки від голів громад. Якби процес інвентаризації та безпосередньо демонтажу проводився паралельно, то ймовірно що цей термін таки реалістичний”.
На питання, чому ж лише недавно українське суспільство задумалося над декомунізацією, хоча й свою Незалежність здобуло ще у далеких 90-х роках, Анна відповідає просто – насправді цей процес тоді ж і почався.
“Мені здається, що розуміння декомунізації виникло ще на початках здобуття Незалежності. Ми знаємо, що Червоноград перший в Україні скинув пам’ятник Леніну. Просто цей тоталітарний режим асоціювався тоді лише з вождями. Мав пройти час – ми спочатку дізналися про Голодомор, склали пазли. Потім до критичної маси дійшов той наратив і тоді ж почалися зрушення. Це так працює”, – резюмує представниця “Локальної декомунізації”.
