Суспільство Ледарів: чому багаті не поділяться з бідними, – експерт

0
225

Починаючи писати цю статтю, я пригадала відкриття «IV Великого антикварного Салону» в Києві: увечері до пафосного «Мистецького арсеналу» червоною доріжкою заходили гості, а фотографи один поперед одного ловили об’єктивами їхні посмішки. Тоді я вкотре подумала: хто всі ці люди і чому їхні обличчя, їхній одяг, їхні слова мають таку цінність? Утім  життя дуже скоро дало на це свої відповіді.

Тоді на стінах «Арсеналу» висіли картини Малевича і Петрицького,  старовинні ікони, і «O my God»  –  автограф самої Джулії Робертс у рамці з написом “Authorized”. У залі стояли старовинні меблі, ужиткові речі – і все це коштувало неймовірних грошей. Біля антикваріату проходжувалися такі ж «дорогі» власники, до яких підходили не менш «дорогі» гості. А в цей час за стінами старовинної будови їхали набиті тролейбуси й маршрутки, які везли в спальні райони стомлених після роботи пересічних українців.

Це був 2013 рік і кияни ще не знали, як скоро зміниться все для всіх: Майдан, війна, АТО, сльози і горе… Але це буде потім.

Хто ці люди?

Тоді у розквіт показних статків і гламуру я вкотре подумала: чому  життя  таке несправедливе? З десяток фотографів, котрі мають зарплатню в кілька штук баксів, клацають на дорогущі камери так званих VIP-ів, щоб заполонити їхніми знімками Інтернет-простір – неважливо, побачить це хтось, чи ні. Тобто продуктивна робоча, здорові чоловіки у розквіті сил, робили по суті марну, та добре оплачувану працю. А в той час за сто метрів розхитаний тролейбус віз додому робітників, вчителів, прибиральниць, медсестер – тих, праця котрих має, без сумніву, більшу суспільну користь, та набагато меншу, а часто мізерну зарплатню.

Чому світ такий

Чому світ влаштований саме так? Можливо, це лише моє запитання і всі давно вже з цим змирилися? Виявляється, не всі. Кілька років тому на сайті commons.com.ua вийшла стаття під назвою «Феномен паскудної роботи» Девіда Гербера (в оригіналі – David Graeber. On the Phenomenon of Bullshit Jobs). Стараннями всесвітнього Facebook-перепосту, ця стаття облетіла багато країн і викликала багато дискусій.

Девід Гребер антрополог, викладач Лондонської школи економіки, «ідеолог руху Occupy» «інтелектуал у вигнанні», та один з найпопулярніших мислителів останніх років в США. У своєму тексті він намагався проаналізувати сучасний ринок праці в світі, та дати відповідь на питання: чому наша робота дедалі частіше нагадує безглузде копирсання, без якого людство прекрасно обійшлося б? Для чого мільйони людей в усьому світі  цілими днями в офісі чи на віддаленні займаються чимось дуже марним, замість виробляти щось корисне або просто насолоджуватися життям?

Останній звіт, що порівнює зайнятість у США в період 1910-2000 рр., показує, що протягом минулого століття частка людей, зайнятих на виробництві та в сільському господарстві, дуже сильно скоротилася. Водночас кількість адміністраторів, офісних працівників, менеджерів сфер продажу та громадського обслуговування потроїлася і «зросла з однієї третьої до трьох четвертих усієї зайнятості»! Іншими словами, продуктивну працю справді вдалося автоматизувати, навіть якщо порахувати людей, залучених до індустріального виробництва в усьому світі, включаючи Азію.

«Та замість того, щоб використати цю ситуацію на користь людей, дати їм можливість впроваджувати власні проекти, бачення та ідеї або ж просто отримувати задоволення від вільного часу, – пише Гребер, –  ми спостерігаємо розбухання навіть не так сфери послуг, як адміністрування». Впроваджувалися цілі віртуальні галузі економіки, розростається кількість різних консультантів у сфері охорони здоров’я, різноманітних служб персоналу, піару, медіа.

Цифри навіть близько не показують, скільки ще людей зайняті тим, щоб забезпечувати роботу цих галузей: охороняти будівлі, підтримувати технічне функціонування, прибирати ТРЦ тощо. Чи варто говорити, що існує ціла сфера допоміжних професій (миття собак, нічна доставка піци), що існують лише тому, що люди витрачають забагато часу на роботу в інших галузях. Ось це все він пропонує називати «паскудною роботою».

Розгадка таємниці

Далі Гребер робить висновок: все виглядає так, наче хтось зумисне створює безглузді професії лише для того, щоб всі люди працювали. І наводить приклад: у неефективних соціалістичних державах на кшталт СРСР, де роботу вважали одночасно правом та священним обов’язком, система створювала стільки робочих місць, скільки було потрібно.  Саме тому в радянських універмагах, щоб купити шматок м’яса, треба було мати справу з трьома продавцями. Задавалось, такого б зовсім не повинно бути в капіталістичному світі, де панує ринкова конкуренція. До того ж, згідно з економічною теорією, компанія, що зацікавлена в максимальному прибутку, не буде витрачати кошти на оплату не корисних для неї працівників. Та зараз відбувається саме це!

І тут Гребер говорить таку фразу, про яку всі здогадуються, але в сучасному світі бояться сказати вголос: «Коли корпорації радикально скорочують штати, призупиняють виробництво чи підвищують норму виробітку без відповідного підвищення зарплатні, це незмінно відображається на тому класі, представники якого власне щось виробляють, транспортують чи лагодять». При цьому якимось дивом як на дріжджах росте армія менеджерів, радників та консультантів. Простими словами – звільнений головний редактор глянцю чи чиновник стає на біржу та ще півроку отримує свою «ставку», тоді коли звичайний водій трамваю мусить продовжувати «пахати» зранку до ночі на старих умовах і возити байдикаря.

Суспільство ледарів

Отже, в сучасному світі все більше і більше людей, так само як радянські робітники, офіційно працюють по 40 чи навіть 50 годин на тиждень… Та насправді займаються корисною роботою 15 годин, –  решту часу вони витрачають на влаштування чи відвідини мотиваційних семінарів, оновлення своїх сторінок у соціальних мережах чи завантаження інформації з Інтернету.

Хто б сумнівався? Чому буйним цвітом квітне Facebook, Tinder, «Youtube» та ін. Та тому що насправді половині людства немає що робити! Якщо раніше, скажімо, для купівлі залізничного квитка в Україні, потрібно було їхати на вокзал, то зараз це можна зробити за п’ять хвилин за допомогою смартфону. А решту півтори години можна присвятити розгляданню фото своїх друзів у соцмережах.

Девід Гербер резюмує: відповідь на несправедливість сьогоднішнього світу слід шукати не в економіці: а в політиці й, даруйте, суспільній моралі: «Для панівного класу існує вигідне переконання, що робота є моральною цінністю, а отже той, хто не бажає присвячувати більшість часу роботі, не заслуговує ні на що. Але так і не зрозуміло, як постраждає людство, якщо всі генеральні директори, лобісти, спеціалісти з PR, страхові агенти, маркетологи чи юридичні консультанти просто зникнуть. (Багато хто підозрює, що в такому разі світ значно покращиться.)»

Медіа – зло

Не кращу роль у світовій омані відіграють і сучасні ЗМІ. Переважно молоді й працездатні люди – фотографи, журналісти, піарники і т.д. – з виглядом здійснення суперважливої місії витрачають свій час на створення беззмістовного контенту –  власне, ще одного неякісного фото для ілюстрації ще однієї беззмістовної статті.

В гонитві за трафіком (тобто прибутками від реклами) сучасні медіа не шкодують сил, банально вводячи суспільство в оману та генеруючи абсолютно безглузді інформаційні приводи – фоторепортажі та відеозвіти з яких потім викликають у пересічних українців прагнення до «красивого життя», квитки до якого вже давно викуплені іншими.

Наталія Рудніченко, PhD

Про автора: Н. Рудніченко – український науковець  і мандрівниця, котра живе і працює в Києві. Досліджує інформаційне суспільство та глобальні виклики людства, у звичайному житті сповідує концепцію slow life.


Напишіть відгук