Нам треба не лише оберегти свою соборну державу, а й дати їй новий імпульс для розвитку, – Маринович (ВІДЕО)

0
268

Ми відзначаємо День Соборності – день, коли було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки. Це була вікопомна хвилина, коли учасники зібрання на Софіївській площі у Києві відкрили нову сторінку Книги Буття українського народу. З тих пір єдність України перестала бути лише мрією, а втілилась у політичний і правовий документ. Про це Мирослав Маринович заявив під час урочистостей на 100-річчя ЗЛУКИ, пише Збруч.

Утім, як і можна було передбачити, від політичного документа до утвердженої державності – велика дистанція. Акт Злуки був радше декларацією намірів, ніж відображенням реального стану речей, що й засвідчили подальші втрати. Як сказав Сергій Жадан, на нас іще чекало «століття самотності». Проте вірогідність цього Акту наші батьки й діди не ставили під сумнів. Ось чому в міжвоєнний період мільйони галичан зазирали за береги Збруча, уявляючи за ними омріяний золотоверхий Київ.

Єдність народу далася українцям дорогою ціною і пройшла великі випробування. Сталінська «злука» наших земель обернулася жахливим терором і via dolorosa галичан до сибірської Голгофи. Проте українці все-таки зуміли розрізнити лукаву лексику сталінської агресії від чистої мови єднання. Це стало очевидним 21 січня 1990 року, коли учасники рухівського «Живого ланцюга єднання» підтвердили чинність історичного Акту Злуки.

Усі три новітні українські революції – Революція на граніті, Помаранчева революція і Революція Гідності – значною мірою об’єднали нас в одну політичну націю. Проте рана розламу на сході України все ще кривавить і конфігурація єдиної країни все ще стоїть під питанням. Отож, чекають на нас іще великі випробування, проте я вірю, що таки настане благословенний день, коли новий «живий ланцюг єднання» проляже цього разу від Києва до Донецька.

Однак, щоб це сталося, ми сьогодні мусимо тверезо озирнутися на тих сто років і скласти іспит сумління. Бо за всі ці роки ми так до кінця й не виконали нашого надважливого завдання, яке й має стати нашою програмою на найближчі десятиліття, а саме: стати державним народом. Це передбачає вироблення в собі тих рис, які стають передумовою збереження й утвердження державності.

Так, зокрема, це означає вміння відрізнити важливе від другорядного. Бо інакше, прагнучи здобути все і відразу, ми ризикуємо втратити й те, що маємо. Маємо зрозуміти, що кожна велика дорога складається з маленьких кроків – і всіх їх треба пройти.

Державний народ не живить себе ілюзіями, що можна обрати собі ідеального керівника, бо це утопія. Натомість він забезпечує такий контроль за своєю неідеальною адміністрацією, який унеможливлює зловживання владою. Бо розуміє, що влада – не інструмент панування, а сфера служіння.

Бути державним народом означає вміння мудро виявляти й нейтралізовувати всі небезпеки. Так, у нинішніх умовах «гібридної» війни це передбачає спроможність вчасно заліпити собі вуха воском, щоб не спокуситися звабливим співом сирен – новітніх популістів. Краще кожному з нас, як гомерівський Одіссей, прив’язати себе до щогли, аніж напівпритомно кинутися до керма корабля і повернути його на підводні рифи.

А ще державний народ усвідомлює, якими зрадливими союзниками є тотальна недовіра і ненависть. Про це свідчить українська історія, про це криком кричать події у світі, зокрема у наших найближчих сусідів. Те, що починається з буцімто праведного гніву й справедливого обурення, може обернутися руїною держави і новим рабством. За майже 30 літ українське суспільство вже пройшло добру школу державності, проте до випускного класу нам іще далеко. І чи не найголовнішим уроком у тій школі є урок на тему «Отаманщина та взаємна ворожнеча».

У день столітнього ювілею Акту Злуки мусить знову зазвучати пересторога Митрополита Андрея:

«Найбільшою небезпекою є внутрішні роздори, взаємне поборювання й отаманщина, яка випливає з роздорів і вже так сильно спричинилася до руїни й упадку усіх наших надій при першій нашій пробі побудувати Укр[аїнську] Державу. […] Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям є ворогами, які одне одного ненавидять і навіть не соромляться вже тієї ненависті!.. Як довго не буде між нами християнської єдності, так довго й найслабший супротивник буде від нас сильніший!»

Маємо усвідомити, що наші національні схильності й наші слабинки вже з часів імператриці Катерини детально виписані в підручниках для російських чиновників. Вони знають їх краще за нас самих. Тому не піддаваймося стихії ворогування – нашого улюбленого національного «спорту». Масованого наступу російських військ немає сьогодні тому, що путінський режим переконується, як ефективно діє вірус недовіри й ворожнечі зсередини нашої країни.

Як зазначила недавно Ініціативна Група «Першого грудня», «програму саморуйнації Української держави, коли ми, легковажно підхоплюючи риторику наших ворогів, спочатку знищуємо свою владу, а потім коримось чужій, уже запущено, і цей невидимий фронт навіть страшніший за російський напад на Азові». Отож, будьмо обачними й не даймо нашим ворогам радіти з нашої сліпоти. Хай не ввійдуть нинішні покоління українців в історію як ті, що змарнували так тяжко здобуту державність і врешті втратили її!

Це наш святий обов’язок перед пам’яттю про героїв Небесної Сотні й тими воїнами, які своєю кров’ю захищають сьогодні нашу землю від зовнішнього ворога. Справитись із ворогом, який сидить у наших душах, – наша власна відповідальність.

Проте, попри цей «страх Господній», я хотів би вселити у вас і велику надію. Звільнення українського Православ’я з-під монопольного зашморгу Москви ще раз засвідчує, що не Путін, а Бог є Господом історії. Той факт, що перед кожними виборами у нас стоїть проблема «або пан, або пропав», лише засвідчує, що Україні доводиться долати кількасотлітні шари імперського «асфальту», який сковує наші можливості. Нам важко, ми робимо помилки, але Бог незмінно обертає їх у нові шанси.

Пам’ятаймо про це, коли відчуватимемо якісь соціальні негаразди. Пригадую один разючий контраст, який приголомшив мене в середині 1990-х років. Коли я був черговий раз у Сполучених Штатах, одна старша діаспорна українка, родом зі Львова, запитала мене: «Ну як там люди у Львові? Напевно, всі закотили рукави і чистять місто від комуністичного бруду». Через кілька днів я вже був у Львові, йшов вранці вулицею Івана Франка і почув від прибиральниці, яка замітала вулицю: «А щоб ту Україну шляк трафив! Навіть мітли нормальної не може дати!» Все в мені кричало від несамовитого болю.

Так, і сьогодні у когось немає мітли, хтось бідує на малій зарплаті чи пенсії. Але вміймо побачити оту феєричну картину, коли з Божої ласки за оті сто літ, що відділяють нас від Акту Злуки, вузол за вузлом спадають з народу давні пута, крок за кроком ми просуваємося вперед, день за днем зоря Києва виходить з-під тіні Москви.

Отож прошу вас: не заважаймо Господу своїм невдоволеним буркотінням! Маймо довіру до Божого Провидіння. Замість стогнати й нарікати, краще духовно подати руки тим українцям, які рівно сто літ тому зібралися на Софіївській площі у Києві. Сьогодні ми приймаємо естафету з їхніх рук, а тому маємо «вгору піднести свої серця» і взятися до роботи. Нам треба не лише оберегти свою соборну державу, а й дати їй новий імпульс для розвитку. Бо саме такий сенс мають для нас сьогодні слова біблійного пророка Ісаї: «Приготуйте Господню дорогу, вирівняйте стежки Його!” (Мт. 3, 3).

Львів, 22 січня 2019 року


Напишіть відгук